В світі, де немає двох однакових особистостей, чи існує поняття «норма»?
Неймовірно часто чую на сеансах питання «чи це нормально?» або й твердження «та це ненормально! Я ненормальна/ий!», і причому це може стосуватись чого завгодно.
Зазвичай в дитинстві суспільство в нас закладає поняття нормально/ненормально, правильно/неправильно. Це логічно, оскільки так суспільство тримається в рамках певних правил, законів тощо. Проте окрім тих ситуацій, де дійсно необхідно чітко визначити, де закінчується норма (наприклад, ненормально бити людину), таке визначення радо використовується для контролю там, де це просто вигідно, але аж ніяк не потрібно.
І звісно — для контролю над дитиною, яка потім виростає в таку ж контрольовану дорослу людину. Це справді дуже зручно: не можуть дорослі справитись із бешкетуючою дитиною — в хід йде «та що ж ти за ненормальна дитина!», і почуття сорому за свою неправильність робить дитину слухняною. Правда, потім цей токсичний сором переслідує все життя і боляче та довго віддирається в терапії.
Та давайте замислимось: що є нормою? Візьмемо характер. Що таке ця «норма», коли серед 7 мільярдів людей не знайдеш і двох однакових? Що би ми не назвали нормою, майже всі із 7 мільярдів будуть не-нормою — просто тому, що всі ми різні особистості.
І хто визначає ту саму норму чи правильність? Чому думка однієї рандомної людини раптом стає визначальною і важливішою за власну?
І ось так через абсолютно безпідставне почуття сорому, нав‘язане з дитинства за свою неіснуючу «неправильність», потім довго і нудно доводиться боротись.
